Видатні українці всіх часів. Леся Українка — письменниця, що стала символом України

25 лютого – 146 років від дня народження Лесі Українки

Її називають перлиною української літератури, її працями зачитуються не лише на Батьківщині, а й за її межами, її ліричні твори, наповнені духом свободи та оповиті ароматами ніжності, були неодноразово екранізовані найвідомішими режисерами. Лариса Косач, Лариса Квітка, Леся Українка — велична постать поезії та прози, доля якої й досі розбурхує свідомість читачів. Леся Українка – геніальна особистість, яка залишила в історії української літератури колосальний слід. Її біографію вивчають у кожному навчальному закладі, про неї говорять і пишуть.

1871 рік став неймовірно видатним для всієї української літератури — саме тоді, у Новгород-Волинському у родині Косачів з’явилася донька Лариса, яка пізніше проголосить себе Лесею, яку пізніше Іван Франко назве одним із наймужніших поетів України. Хоча характером Леся більше нагадувала батька, письменницький талант до дівчинки перейшов, все ж таки, по материнській лінії, адже і її мати Олена Пчілка, і дядько Михайло Драгоманов славилися дуже популярними авторами, вели активну літературну діяльність і успішно друкувалися у всіляких виданнях.

У дитинстві Лесю можна було назвати дитиною-індиго. Вона володіла неймовірними розумовими здібностями. Вже в 4 роки вміла читати, в 6 років – чудово вишивала, а в 9 років з-під її пера вийшов перший вірш. Вона досконало володіла шістьма мовами: українською, російською, італійською, французькою, польською та німецькою. Крім цього, вона чудово грала на фортепіано.

У 1882 році Косачі перебираються в село Колодяжне, що мальовничо розкинулося біля Ковеля. Неймовірного виду краєвиди у поєднанні з місцевою народною творчістю зробили свою справу — саме це місце дало перший поштовх до написання знаменитої Лісової пісні.

До десяти років Леся була звичайною дитиною і розвивалася, як усі діти — грала, бігала по двору, іноді сідала за фортепіано, багато читала, не гидувала і домашньою роботою, із задоволенням допомагаючи матері. Проте незабаром у родині Касачів станеться страшне горе… 6 січня 1883 року дівчинка вирушить на річку подивитися, як святять воду, і відморозить собі ніжки. Оніміла кінцівка стане точкою відліку всіх тих тяжких захворювань, з якими зіткнулася на своєму життєвому шляху велика поетеса — аж до туберкульозу, який і стане причиною її раптової смерті.

Незважаючи на слабке здоров’я, дівчина багато пише, хоча болі, які переслідують її, дещо ускладнювали робочий процес. Її сильний дух, надзвичайна любов до життя, що червоною ниткою проходять через усі твори Українки, не давали дівчині опустити руки. Вона жила досить щасливим життям — вона була улюблена, шанована і шанована багатьма, а особливо — своїм дорогим чоловіком Климентом Квіткою, з яким Леся повінчалася 1907 року. Скільки років Леся Українка жила на цьому світі, стільки років вона дарувала людям непередавані емоції, які навивалися прочитанням її віршованих мотивів. Особливою популярністю у сучасників та послідовників користуватиметься, звичайно ж, легендарна драма-феєрія “Лісова пісня”, екранізована Віктором Івченком у 1961, Аллою Грачовою у 1967, а також Юрієм Іллєнком у 1980.

Вона пішла з життя у 1913 році у віці 42 років. Але навіть сьогодні, понад сотню років, Леся Українка залишається величною фігурою світового мистецтва.

Міжнародний день рідної мови

21 лютого у всьому світі відзначається Міжнародний день рідної мови. Цю дату визначено на 30-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 1999 року, яка наголосила на важливій ролі мови в розвитку освіти, культури, для консолідації суспільства, формування нації і зміцнення держави.

Дата для Дня рідної мови була вибрана на згадку про трагічні події, що сталися в Бангладеш 21 лютого 1952 року. Тоді від куль поліцейських загинули студенти, котрі вийшли на демонстрацію на захист своєї рідної мови бенгалі, вимагаючи визнати її однією з державних мов країни. Відтоді ця дата у Бангладеш стала днем полеглих за рідну мову, а весь світ відзначає День рідної мови.

Рішенням про впровадження Дня рідної мови ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи, адже близько половин із 6000 розмовних мов світу нині загрожує зникнення. Також організація певна, що це є важливим кроком до визнання необхідності захистити різноманіття культур і зберігати повагу до мови як показника культури.

Рідна мова є важливим елементом культурної та національної свідомості людини. Вона не просто засіб спілкування, а історія народу, його світогляд. Вона є найсильнішим інструментом збереження і розвитку нашого матеріального й духовного спадку.

Цікаві факти про українську мову:

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної родини. Вчені запевняють, що за лексичним запасом найбільш близькою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики. Далі йдуть польська і сербська (70% і 68% відповідно) і лише потім — російська (62%).

Мова є душею нації, її генетичним кодом, у її глибинах народилося багато з того, чим може пишатися наш народ. Як море починається з річки, так українське слово – з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, особливо Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше І. Нечуєм-Левицьким, П. Мирним, М. Коцюбинським, Л. Українкою та багатьма іншими видатними українцями. 

Сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів.

В українській мові, на відміну від решти східнослов’янських мов, іменник має 7 відмінків, один із яких – кличний.

Українська мова багата на синоніми та зменшувальні форми. Найбільша кількість слів в ній розпочинається на літеру ”П”, а найменш уживаною є буква ”Ф”.

Про українську мову можна говорити безкінечно. Століттями гнана і переслідувана все ж існувала вона в піснях і думках, казках і переказах, гострилася і виточувалася в переказах і прислів’ях. Понад те, українська мова – одна із найбільш вокальних та милозвучних у світі, вона є однією із найдавніших на нашому континенті й має чимало говірок.

Вітаємо вас, дорогі друзі, з Міжнародним днем рідної мови. Нехай материнське слово буде для всіх нас оберегом. Щастя вам, добра, нових здобутків в ім’я України!

Видатні українці всіх часів. Євген Маланюк – самобутній митець української діаспори

Євген Маланюк – культурний діяч ХІХ століття, літератор, поет, філософ, щирий відданий український патріот, народився 1 лютого 1987 року на Херсонщині. В цьому році ми відзначаємо 125 річницю від дня народження поета. Він учасник визвольних змагань, спочатку старшина Генерального штабу Армії УНР, службу закінчив у 1920 році ад’ютантом командувача Дієвою армією УНР. Із осені 1920 року в еміграції, про сильну внутрішню драму розлучення з батьківщиною нагадує поезія ”Ісход”, написана того самого року. Спочатку жив у Польщі, від 1923 року в Чехословаччині. У місті Подєбради закінчив Українську господарську академію. У 1925 році побачила світ перша збірка поета ”Стилет і стилос”. У 1929 році повернувся до Польщі, жив у Варшаві, один із організаторів літературного групи ”Танк”, тісно співпрацював з українськими поетами Наталією Лівицькою-Холодною, Юрієм Липою, Оленою Телігою та іншими. У 1944 році емігрував до Німеччини, весною наступного року виїхав до США, осів у Нью-Йорку, де 16 лютого 1968 року помер.

Євген Маланюк — автор низки поетичних збірок, серед них ”Земна мадонна” (1934 р.), ”Вибрані поезії” (1943 р.), ”Перстень та посох” (1972 р.) та інших. До вершин творчості також відносяться ”Книги спостережень” (два томи, 1962 рік і 1966 рік) – збірники досліджень, есе, роздумів і аналітики, які стосуються історії, літератури, книгознавства України, позначені глибокою увагою і розумінням у ставленні до теми. Основні теми його творчості – боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 рр.

Ім’я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому ”ярлик” яскравого представника ”українського націоналізму”. Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і ”сумно” жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Мій ярий крик, мій біль тужавий,

випалюючи ржу і гріх

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх…

Ці рядки стосуються не лише всієї художньої спадщини Є. Маланюка, а й усього неспокійного життя цієї людини.