Видатні українці всіх часів. Леся Українка — письменниця, що стала символом України

25 лютого – 146 років від дня народження Лесі Українки

Її називають перлиною української літератури, її працями зачитуються не лише на Батьківщині, а й за її межами, її ліричні твори, наповнені духом свободи та оповиті ароматами ніжності, були неодноразово екранізовані найвідомішими режисерами. Лариса Косач, Лариса Квітка, Леся Українка — велична постать поезії та прози, доля якої й досі розбурхує свідомість читачів. Леся Українка – геніальна особистість, яка залишила в історії української літератури колосальний слід. Її біографію вивчають у кожному навчальному закладі, про неї говорять і пишуть.

1871 рік став неймовірно видатним для всієї української літератури — саме тоді, у Новгород-Волинському у родині Косачів з’явилася донька Лариса, яка пізніше проголосить себе Лесею, яку пізніше Іван Франко назве одним із наймужніших поетів України. Хоча характером Леся більше нагадувала батька, письменницький талант до дівчинки перейшов, все ж таки, по материнській лінії, адже і її мати Олена Пчілка, і дядько Михайло Драгоманов славилися дуже популярними авторами, вели активну літературну діяльність і успішно друкувалися у всіляких виданнях.

У дитинстві Лесю можна було назвати дитиною-індиго. Вона володіла неймовірними розумовими здібностями. Вже в 4 роки вміла читати, в 6 років – чудово вишивала, а в 9 років з-під її пера вийшов перший вірш. Вона досконало володіла шістьма мовами: українською, російською, італійською, французькою, польською та німецькою. Крім цього, вона чудово грала на фортепіано.

У 1882 році Косачі перебираються в село Колодяжне, що мальовничо розкинулося біля Ковеля. Неймовірного виду краєвиди у поєднанні з місцевою народною творчістю зробили свою справу — саме це місце дало перший поштовх до написання знаменитої Лісової пісні.

До десяти років Леся була звичайною дитиною і розвивалася, як усі діти — грала, бігала по двору, іноді сідала за фортепіано, багато читала, не гидувала і домашньою роботою, із задоволенням допомагаючи матері. Проте незабаром у родині Касачів станеться страшне горе… 6 січня 1883 року дівчинка вирушить на річку подивитися, як святять воду, і відморозить собі ніжки. Оніміла кінцівка стане точкою відліку всіх тих тяжких захворювань, з якими зіткнулася на своєму життєвому шляху велика поетеса — аж до туберкульозу, який і стане причиною її раптової смерті.

Незважаючи на слабке здоров’я, дівчина багато пише, хоча болі, які переслідують її, дещо ускладнювали робочий процес. Її сильний дух, надзвичайна любов до життя, що червоною ниткою проходять через усі твори Українки, не давали дівчині опустити руки. Вона жила досить щасливим життям — вона була улюблена, шанована і шанована багатьма, а особливо — своїм дорогим чоловіком Климентом Квіткою, з яким Леся повінчалася 1907 року. Скільки років Леся Українка жила на цьому світі, стільки років вона дарувала людям непередавані емоції, які навивалися прочитанням її віршованих мотивів. Особливою популярністю у сучасників та послідовників користуватиметься, звичайно ж, легендарна драма-феєрія “Лісова пісня”, екранізована Віктором Івченком у 1961, Аллою Грачовою у 1967, а також Юрієм Іллєнком у 1980.

Вона пішла з життя у 1913 році у віці 42 років. Але навіть сьогодні, понад сотню років, Леся Українка залишається величною фігурою світового мистецтва.

Шукач духовних скарбів Василь Скуратівський

25 жовтня 2019 року виповнюється 80 років з Дня народження Василя Скуратівського — українського народознавця, письменника, етнографа, фольклориста.

Творчий спадок Василя Тимофійовича – це своєрідна енциклопедія українського народознавства, що увібрала в себе багатий досвід людського буття, спостереження за природними і суспільними явищами. Його книги розповідають про народні звичаї і традиції, релігійні свята. Автор наводить численні приказки і прислів’я про погоду, походження назв місяців, днів тижня, про те, коли краще розпочинати і завершувати ту чи іншу роботу, як у мирі і злагоді жити з навколишнім світом.

Між іншим, книги Василя Тимофійовича не губилися в морі модного народознавства. Часто кон’юктурного й не дуже грамотного, що розлилося в Україні останніми роками. Бо він писав і збирав матеріали не тоді, коли дозволили, а все життя. Тож його книжки завжди знаходитимуть вдячних поціновувачів. Скажімо, знаменита ”Берегиня” витримала кілька видань і стала вже шкільним підручником з народознавства. Далі виходили у світ інші книги: ”Покуть”, ”Погостини”, ”Святвечір”, ”Місяцелік”, ”Русалії”, ”Кухоль меду”, ”Я сам про себе розкажу” та інші. Всього за життя письменника було видано понад 20 книг.

А сам В.Скуратівський писав так: “Пам’ять про своїх пращурів – не забаганка і не данина моді, це природна потреба триматися свого родоводу, оберігати сімейні реліквії, традиції та передавати їх у спадок наступним поколінням”.

Щасливе поєднання в особі Скуратівського таланту художника слова та вченого-етнографа дало можливість привернути увагу громадськості до сучасної обрядовості. Та чи не найбільшою заслугою письменника і вченого є те, що він своїми публікаціями сприяв введенню в шкільні програми курсу народознавства.